Статтю присвячено дослідженню сакрального змісту поетичного дискурсу Тараса Шевченка. Закцентовано на тому, що автор Кобзаря був віруючою людиною, яка черпала знання про Бога з первинного джерела — Святого Письма і творчо вербалізувала їх у своїй мовній практиці як цитатні (зрідка) або як сюжетні (регулярно) біблеїзми. Зібраний великий за обсягом фактичний матеріал покласифіковано за лексико-семан-тичними, семантико-синтаксичними, формально-граматичними, фразеотвірними критеріями, укладено в номінативні парадигми й різновекторно проаналізовано їхній компонентний склад з орієнтацією на можливі ієрархічні зв'язки. Схарактеризовано синтагматичний потенціал християнського теоніма Бог як репрезентанта суб'єктності, об'єктності, адресатності, установлено, зокрема, його лексико-семантичну сполучуваність з атрибутивними модифікаторами (прикметниками, займенниковими ад'єктивами) та дієсловами. З'ясовано фразеотвірні властивості цієї пропріативної одиниці, визначено семантичні типи усталених зворотів, утворених за її безпосередньою участю. Удокладнено проінтерпретовано синтагматичні відношення вторинного відсубстантивного прикметника Божий, представлено його фразеотвірний потенціал з екстраполюванням на внутрішню значеннєву диференціацію, вияскравлено найсутніші орнаментальні функції.

Ключові слова: поетичний дискурс Тараса Шевченка, теонім Бог, Божі назви, вторинний відіменниковий прикметник Божий, номінативна парадигма