Поняття «багатомовність» / «мультилінгвізм» набуло значного поширення у лінгвополітичному дискурсі. Це зумовлює необхідність конкретизувати
соціолінгвістичні параметри терміна в контексті української мовної ситуації з урахуванням досвіду загальноєвропейських теорій та практик. Доцільність дослідження спричинена також розширенням підходів до проблем багатомовності в ХХІ ст.
та деякими розбіжностями в тлумаченні мультилінгвізму в різних країнах, що викликано відмінностями впровадження політики й практики багатомовності в різних
державних і регіональних контекстах.
Теоретичні підходи до визначення мультилінгвізму та класифікація його типів дозволяють розглянути політику багатомовності і практику багатомовності в
координатах суспільних типів мов — державна (офіційна), міноритарна, іммігрантська, іноземна. Дослідження є також спробою дати відповіді на питання: «Чим
відрізняються багатомовне суспільство і багатомовна держава?», «Як практика
багатомовності впливає на мовну політику або мовна політика на мовну практику
багатомовних територій?», «Як диференційовано поняття мовного розмаїття, багатомовної комунікації, плюрилінгвізму і мовної освіти в соціолінгвістичній концепції мультилінгвізму?»
Соціолінгвістичний вимір багатомовності осмислено в параметрах поняттєвих
зв’язків: мультилінгвізм і глобалізація, мультилінгвізм і територіальна мовна ідентичність, мультилінгвізм і статус мов, мультилінгвізм та функційність мов, мультилінгвізм і мовна освіта. У координатах теорії суспільного та інституційного мультилінгвізму Україну розглядаємо як одномовну державу з дво- та багатомовними
територіями. Запропоновано базову соціолінгвістичну концепцію мультилінгвізму,
що спирається на розрізнення політики багатомовності і практики багатомовності
та засади співіснування мовних ідентичностей індивідів і спільнот

Ключові слова: мультилінгвізм, багатомовність, мовне розмаїття, плюрилінгвізм, мовна політика, мовна ситуація, функційність мов, мовна освіта