Стаття має на меті показати приховану семантику норм староукраїнського зви­чаєвого права, які врегульовували проведення межі. Для цього було використано порівняльно-історичний підхід. Спершу було проаналізовано староукраїнські дже­рела (Книга київського підкоморського суду, Полтавська міська книга, грамоти XIV ст., «Руська правда», а також пам’ятки південноросійського наріччя XVII ст., які етнографічно близькі до перелічених) і виокремлено головні значущі елементи звичаю проведення межі. Такими є: коловий рух довкола ділянки («об’їзд», «об­хід», «заїзд», «уїзд»), розставлення знаків («граней», «копців»), а також роль дубів і бортей. Оскільки у різних індоєвропейських традиціях дуб відомий як дерево бо­га-громовержця, було проведено порівняльний аналіз законів щодо земельних меж у хетській, давньоіндійській та староірландській традиціях у контексті міфологічних уявлень про дуб і бджіл, відомих із балтських та інших індоєвропейських фолькло­рів. Виявилося, що всі елементи староукраїнського звичаю проведення межі мають давню міфологічну семантику, спільну і для інших слов’янських та індоєвропей­ських традицій. Коловий рух довкола ділянки землі мав особливу семантику у хет­ській та індійській традиції, де правитель щорічно здійснював ритуал об’їзду своїх володінь. У давньоірландських правових нормах дуб виступав одним із головних межових знаків. Дуб як дерево, що належить богу-громовержцю, мав особливу се­мантику і в балтійських віруваннях, у яких він був пов’язаний як із бджолами, так і з Перконсом. Підхід, запропонований у статті, може сприяти переосмисленню ваго­мості пам’яток давніх канцелярій як джерел із дослідження міфологічних реліктів у світогляді населення давніх українських земель, а також простежити спадкоємність діловодства на стилістичному та ідеологічному рівні на українських теренах від ча­сів Київської Русі і аж до XVII ст.

Ключові слова: звичаєве право, землеволодіння, межа, індоєвропейська пое­тика, міфологія, староукраїнські канцелярські документи