У статті досліджується ідейний зміст і образна структура поезії Михайла Ореста: зокрема, розглядаються мотиви есхатологізму й реінкарнації; аналізується ідейноестетична своєрідність Орестової поезії, його погляди на природу мови і суть мистецтва. Зазначається, що метафорика часу відображає філософські сенси, одним із яких є есхатологічне розуміння часу як «світу ночі», доби «відходу Бога», «кінця Речей», протиставленого «Вічному Дню». Есхатологічна поетика Михайла Ореста закорінена в середньовічну образність і біблійну метафорику. Стверджується, що Орестів пантеїзм виростає з романтичної естетики й відображається у культі лісу, символіці дерев, міфі про народження і смерть, мотиві метаморфози. Особливу роль у поетичному світі автора посідає середньовічна міфологія (переосмислення міфів про Ґрааль, Парсифаля, Лоенґріна, Тангейзера та ін.).

Ключові слова: поезія, міф, символ, пантеїзм, есхатологізм