Ключові слова: Україна, мова, ментальність, мовна війна, ідея меншовартости, мовна самобутність, Тарас Шевченко, украіномовність, русифікація, мовне каліцтво, лінгвоцид, книжність, історична пам ’ять, мовне волонтерство, внутрішній ворог, україноцентризм, російськомовність, англізми, мовний симулякр, недомова, мовна гіперлабораторія, світ українства.

Стаття висвітлює напружене конфліктне поле пів-тисячолітньої боротьби української нації за утвердження і розвиток свого ментального фундаменту, культурного осереддя і головного об’єднувального чинника власного самозбереження-української мови. Зважаючи на відкриту імперську політику і багатовікове колоніальне владарювання Росії в Україні, переконливо аргументовано, що події на фронтах мовної війни активізувалися після отримання українцями в 1991 році державної незалежності й з особливою силою інтенсифікувалися з початком (2014) та з активною фазою (2022) українсько-російської війни. І нині зовнішні та внутрішні вороги українськості роблять усе для того, щоби применшити, знівелювати суспільну і культуротворчу вагомість рідної мови в ослабленій війною та корупцією державі Україна. На показових достеменних подіях як незаперечних фактах продемонстровано, з одного боку, тривалу системну роботу явного і прихованого приниження та, ба більше, цілеспрямованого руйнування української мови, з іншого - аксіоматичне, вповні свідоме і діяльне, прийняття способу успішної буттєвості зрілого етносу: нація і держава виростають з мови, об’єднуються мовою й розвитково функціонують завдяки мові, у якій акумульований тисячолітній досвід поколінь од звичок, традицій, світосприймання до писемності, мистецтва, науки, філософії.