Ключові слова: філософія, наука, мислення

Методологічне дослідження присвячено висвітленню достеменних витоків філософії у сонмі інших, культурно значущих, пізнавальних систем, а саме аргументованому обґрунтуванню її предмета, методу, принципів та інших відправних пунктів саме як епістемологічно розлогої науки, а не лише як окремої, нехай і найважливішої, царини світоглядного знання, форми свідомости чи різновиду мистецтва. Інакше кажучи, у цьому нарисі виявляється та аргументується логічний (на відміну від усталено історичного) погляд-аспект на траєкторію розвитку і нинішній стан філософії в аналітико-теоретичних розрізах її наукового статусу, предметного поля, органічного для об’єктивації методу, внутрішніх джерел інтелектуальної самоорганізації. У цьому контексті виявляється ансамбль суб’єктно-об’єктних зв’язків-відношень у філософському дослідженні та конструюванні пізнання і практики/практикування, форм свідомости (правова, наукова, політична, естетична) та пояснювальних принципів. Водночас ґрунтовно переосмислюється по-своєму багатокомпонентна, злагоджена і відкрита, система філософських знань й передусім методологія Г.В.Ф. Геґеля в напрямку створення своєрідної «таблиці Менделєєва», яка унаочнено структурує та удетальнює логіко-історичні напрацювання передової філософської думки у двох версіях: а) у формі площинної (двовимірної) с х е м и атрибутивних ознак, похідних характеристик і змістових конотацій у предметних рамках дослідження філософією основоположного відношення «буття – свідомість», б) у вигляді просторової (тривимірної) м о д е л і надскладного предметного поля філософії як науки, що сконструйована поняттєво-категорійними засобами як головоломна й інтегрально синтезна взаємодія буття та відображувальної його свідомости, що забезпечує джерело та форми їх історичного розвитку. На зазначених методологічних засадах отримано стисле авторське визначення предмета філософії: це – відношення внутрішньо розчленованої єдності буття і свідомости, де пріоритет буття здійснюється через взаємодію зі свідомістю, котра не тільки відображає, а й одночасно творчо збагачує його. Крім того, доказово оприявнюючи структуру людської діяльності як найфундаментальнішого способу людського ось-буття-практикування, висвітлюються обсяг, зміст і значеннєво-змислове наповнення таких ключових філософських понять, як «підхід», «метод», «спосіб», «принцип», «факт», «досвід (емпірія)». Зокрема, п і д х і д витлумачено як спрямованість людської діяльності, що спричинена вітальністю суб’єкта (головно потребою чи метою), уможливлює його окремий погляд або стиль-порядок бачення світу і людини в ньому та атрибутивно характеризується інтенційністю свідомости/мислення на так чи інакше упредметненої об’єкт або об’єктивну чи суб’єктивну реальність. Воднораз м е т о д – це певна сума засадничих інваріантних знань про предмет (передусім кілька взаємопов’язаних принципів), що: а) відображає його найзагальніші істотні ознаки, поглиблюючи й уточнюючи знання про нього; б) визначає спрямованість його подальшого дослідження, інтегруючи при цьому відповідно до його специфіки розвиток даної сфери знання; в) епістемологічно організується у форматі певного філософського чи суто наукового підходу як продуктивної синтези раніше прийнятих до втілення у життя принципів; г) потенційно реалізується у вигляді варіативних способів його теоретичного осягнення, а практично здійснюється як оптимальний стиль чи зразок ситуаційного практикування. Сутнісно с п о с і б становить таке: організація практики «тут і тепер», тобто конкретно упредметненого та удіяльненого практикування, приводить до фактичного досягнення мети діяльності, свідомісно фундуючись на методі як окремішній системі знань. Заразом доведено, що головне призначення п р и н ц и п у як основоположення будь-якої миследіяльності – мати самодостатню неперехідну цінність як ідеальний об’єкт ось-буття людини, яким та свідомо керується у своєму пізнанні й повсякденному практикуванні. У зв’язку з цим наведено низку (точніше – сім) філософських принципів, що віддзеркалюють л о г і к у побудови складновимірного методу філософії у його власному розвитково-екзистенційному узмістовленні. Із названих методологічних позицій переглянуто сутнісні визначення (дефініції) та інтерпретаційні погляди на донині проблемні питання про базове джерело знань, істину й про філософські факт і досвід (емпірику), вмотивована вагомість такої фундаментальної ознаки філософії, як конкретність її наукового знання, а це означає різносторонність і всебічність до опрацювання предмета пізнання та практикування, що рівноцінно комплексності й концентрованості її методу до інтелектуального осягнення неозорого всесвіту взаємодії буття і свідомости