Ключові слова: буття, світ, свідомість, самосвідомість

У статті обґрунтовується ідея, що конструювання Я-концепції особистості здебільшого здійснюється в дослідницькому контексті вирішення проблем співвідношення людського Я і Світу, суб’єкта та об’єкта, свідомости і буття, саморозвитку та поглиблення самопізнання, а також у загальному річищі еволюції образу людини і розкриття в ньому її потенційних здібностей. Водночас описується, що становлення людини як особистості ґрунтується навколо розвиткового розгортання й утвердження її позитивної Я-концепції. Доведено, що остання визначає не лише аспекти прийнятного самоставлення, самопідтримки, власної самоповаги, а й ефективну продуктивність діяльності, здатність до гуманної соціальної взаємодії з іншими, суспільну позицію та соціальні ролі, впливає на доленосні вибори людини протягом її життя. Окрім того, тут досліджуються самобутні традиції розгляду Я-концептуального, самопізнання, самовдосконалення та саморозвитку особистості у контексті вітчизняної та зарубіжної філософії, у засновках екзистенційних концепцій, філософсько-психологічних підходах атеїстичного екзистенціалізму, психодинамічному і феноменологічному напрямах психології, у спілці лінгвістики і літературознавства, соціологічних розвідках інтеракціоністичного вектору, розмаїтті шкіл психологічного спрямування. Аргументується, що закономірності наукового вивчення даного конструкту-феномену залежать від логічно вивіреного співвідношення методологічного, теоретичного та емпіричного рівнів досліджень, де Я-концепції людини належить важлива інтегральна роль-характеристика у динаміці її онтологічного розвитку як особистості. Відтак становлення концептуального Я спричинене більше зсередини внутрішнього світу особи, аніж ззовні, соціально. Опріч цього, доводиться, що джерела і результати уявлень та установок людини про себе, або про сутнісний горизонт Я-концепції, заслуговують серйозної уваги, оскільки завдяки її розумінню є можливість цілісніше збагнути «вершинний образ людини в людині»