Фаріон, І.  Олександр Потебня у контекстах українськости та соціолінгвістики  [Текст] / І. Фаріон — , 2026. - № 1 (93). — С. 21-29 : Бібліогр.: с. 28-29 Анотація: Стаття присвячена висвітленню вершинних тематизмів і найяскравіших узагальнень видатного філософа мови та гідного носія української ідентичності другої половини ХІХ століття Олександра Потебні, який, будучи в душі і світобаченні українцем, «не міг органічно підтримати природного розвитку українських сил – і всі свої твори і виклади складав чужою, російською мовою», крім поетичного перекладу рідною мовою Гомерової «Одіссеї». В дослідженні аргументовано, що мова, національність, націоналізм, денаціоналізація є визначальними тематизмами у розумінні професором Потебнею суспільно-мовної дійсності тогочасної української нації, адже саме «в мові відображено все життя народу», вона становить «плід тисячолітнього історичного поступу і низки переворотів». Отож цей натхненний мудролюб постає неповторним теоретиком українського мовного націоналізму, попри його вимушене російськомовне практикування упродовж десятиріч. Засадничі постулати цього повносилого націоналізму такі: 1) історичність і символічність рідної мови, єдність зовнішніх і внутрішніх чинників її розвитку; 2) окремішність і самостійність української мови від інших мов, насамперед російської; 3) функціонування мовно-мовленнєвої стихії у її зовнішньому оприявненні через дихотомійний формат «свій – чужий», «свідомий – несвідомий», де свідомість народного загалу «вивершується національною мовою», тому «без знання мови всі українські бажання збудовані на піску»; 4) ідея національности, що закорінена в українській ментальності й атрибутивно наявна в мові як «найпевнішій ознаці, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим і безсумнівна умова його існування»; 5) пекельна проблема денаціоналізації світу українства, що характеризує, на переконання мислителя, і дефекти національного самоусвідомлення, і наявність «цілих юрб відступників» та «чужорідної школи», і «несвідомий страх перед спустошенням свідомости» та пристосуванство, і «збіднення різних картин світу та руйнація психічного й етнокультурного досвіду», і «ницість мотивів» та «душевне холопство батьків», які творять дітей-«напів ідіотів», і врешті-решт націєтворча нездатність українців. «І ось тепер, – висновує цей яскравий філософ і поет  м о в и, – справа дійшла до того, що саме існування української національности опинилося під знаком запитання…»