By Г.П. Півторак . 2022 . С. 3-20 , У статті на основі комплексного аналізу лінгвістичних, історичних та археологічних джерел автор дійшов висновку, що мовна ситуація у Великому Князівстві Литовському (ВКЛ) зумовлювалася не тільки політичними, а й етногенетичними чинниками. Наголошено на тому, що білоруський етнос сформувався на базі двох незалежних етномовних комплексів — південно-західного (поліського) в межах сучасного північного наріччя української мови та південно-західного діалекту білоруської мови й північно-східного, утвореного літописними полоцькими та смоленськими кривичами, предки яких були західними слов’янами, що емігрували з Південної Прибалтики. Відтак, за твердженням автора, на певному етапі історії ВКЛ у ньому існували не два варіанти спільної для всієї держави писемно-літературної мови, як вважають білоруські дослідники, а фактично дві офіційні мови: давніша кривицька (від початку ХІV ст., коли Полоччина була приєднана до ВКЛ, й до кінця ХVІ ст.) і пізніша «руська», тобто білорусько українська (виникла наприкінці ХІV — у першій третині ХV ст., коли за великого князя Вітовта (1392‒1430) сформувалися великокнязівська та регіональні канцелярії). Досить докладно у статті висвітлено історію та функціонування обох мов. Протягом ХVІ ст. кривицька мова поступово втратила всі свої особливості й перетворилася на провінційний варіант «руської» ділової мови. На її формування істотний вплив справила мова волинських канцелярій, писарі яких могли вільно подорожувати всією територією ВКЛ (часто разом зі своїми магнатами) і мимовільно поширювати в діловій писемності риси своїх говірок. Натомість вплив галицьких та центрально-українських канцелярій на офіційну мову ВКЛ, на думку автора, як і більшості дослідників, був не істотним.