Ключові слова: Україна, українство, рідна мова, національна свідомість, екзистенція-свобода, українськість, мовлення, мовно-мовленнєвий ресурс, буття, світ, життя, українська людина, ковітальність, особистість, спілкування, вчинок, націонапьна культура, слово, поняття, ментальність, психокультура, освітній процес, стратегії управління, поняттєво-категорійні засоби, формула категорії, категорійна матрищ, українська національна ідея, лінгвоцид (мововбивство), мовнийукраїноцентризм.

У статті аналізуються дані, отримані у річищі Wulf Studies, досліджуються тексти щоденника, автобіографії Вірджинії Вулф, стилістика та семантика її роману То the Lighthouse. Методологією дослідження слугує культурологічний підхід у лінгвістиці Анни Вежбицької та у психології Володимира Роменця, а також концепція мисле-вчинення Анатолія В. Фурмана. Конкретизується тематизм, за яким у продукті культури об’єктивується намагання творчої індивідуальності збагнути смисл буття. Обстоюється положення, що це індивідуалізований вчинок, логічні і психологічні моменти якого проливають світло істини на особливості людського самопізнання. Показується, що в одиничному віддзеркалюється всезагальне, що буття промовляє словами присутньої у ньому людини, а та вчинковим способом своєї ось-буттєвості оповідає про саме буття і про своє місце в ньому. В. Роменець осягає присутність людини у бутті абстрактним, В. Вулф -образним мисленням. Відтак постають теорії буття,, об’єднані ідеєю психічного як невід’ємного аспекту олюдненої безконечності. Воднораз аналізується поіляд

A. Снайт про вираження індивідуальності В. Вулф у публічному і приватному вимірах непрямого внутрішнього монологу в її романах. Перевіряється гіпотеза, за якою і в стилістиці, і в семантиці текстів письменниці знаходить відлуння її власний голос у формі теорії безпосередньої присутності людини у бутті. Остання постає на підґрунті її, зумовленої несприятливими обставинами дитинства, надміру загостреної чутливості. Заперечуються спроби схарактеризувати творчість В. Вулф у термінах психічної хвороби. Викладаються ідеї теорії: життя людини є таким, яким вона його відчуває, сприймає, пригадує; відчуття особи - маркери буттєвости як справжньої реальности, що заявляє про себе у певні моменти повсякдення й через неї виражає себе; час зупиняється, людина відчуває свою присутність у всезагальному; всезагальне відображається фрагментарно, має вигляд її власного витвору, хоча таким творінням є вона сама. Констатується відмінність задумів